Народитися в рік незалежності — це здається великим подарунком. Ніби з цього моменту пишеться нова сторінка історії країни, і ти від самого початку залучений до її написання. Та з іншого боку, за цих умов ти ще більше розумієш, що творити треба ту історію, за яку не соромно, і ту країну, в якій хочеться жити.

Пригадую, як ми з батьками на один із Днів Незалежності поїхали на Майдан. Мені було років 9-10. І біля Арки дружби народів був конкурс, а в перерві розігрували призи. Не пам'ятаю, що саме був за конкурс, але я дала правильну відповідь і виграла дві маленькі книжечки — Конституцію і «Правила захисту прав споживачів». Це наче і якийсь дитячий спогад, але ми потім з сім'єю цю книжечку використовували. Пригадую це як один із переломних моментів, коли ти розумієш, що можеш відстоювати свої права.

У житті ти завжди стикаєшся з певними виборами. Більш суттєвими, менш суттєвими. Чи будеш ти займатися улюбленою справою, як хобі, чи віддаватимеш цьому весь свій час? Я професійно займалася танцями, для мене була свобода вибору, але й відповідальність. Відповідальність, бо мусиш їхати на тренування, коли твої ровесники йдуть гуляти. Коли ти обираєш, здатися чи боротися на кожному етапі своїх досягнень чи поразок — власне, це і є для мене про свободу і відповідальність.

Для мене важливим був досвід складання ЗНО. Пам'ятаю, що тоді довкола багато говорили, як легко можна вступити в університет за гроші. Ходили чутки про конкретні прайси. Але моє покоління було якраз першим роком, коли всі здавали ЗНО. І це був шанс. Пригадую, як у голові роїлися думки, що саме я повною мірою несу відповідальність за все: які двері я зможу перед собою відчинити, які я, зрештою, оберу.

Думаю, корупція може дати людині лише хибне відчуття незалежності — коли ти даєш гроші і отримуєш те, що хотів. Бо це те, що відбирає в тебе відповідальність, і, що головніше, гідність. А без цього незалежності не існує.

"Ukraine? Oh, Russia", — ще десять років тому про Україну за кордоном згадували переважно так. Тепер усе зовсім інакше. Так, розумію, що зараз спілкуюся за кордоном з певним середовищем, але те, що Україна дедалі більше лунає на міжнародних майданчиках, і зокрема, як приклад для наслідування, — це не може не тішити.

Одна з рис українців, яку мені боляче сприймати, — невміння цінувати власні досягнення. Це часто нас обмежує і відбирає можливість пишатися тим, де ти знаходишся. Але вміння цінувати власні досягнення аж ніяк не має суперечити встановленню до себе жорстких вимог, бажанню покращуватися та посилюватися.

Через 10 років я хочу бачити Україну чудовим місцем для життя. Що для цього потрібно? Скажу як соціолог, якого найбільше цікавить суспільство: уміння толерувати різність. Мені здається, це одна із тих характеристик, яку нашому суспільству ще варто набути.

Мені здається, Україна не є повністю незалежною. Покоління незалежності, яке росло, не знаючи Союзу, має як плюси, так і мінуси. Серед плюсів — те, що воно помічає нові можливості і вміє їх використовувати. На нас більше впливають інші культури, а не тільки одна. У нас менше стокгольмського синдрому, який, напевно, може бути у старших поколінь. І ми більше генеруємо свої власні смисли життя. Але, з іншого боку, ми ще не реалізували свій потенціал, і мене на це наштовхує популярність 90-х — першого десятиліття незалежності. Ця популярність не виражається тільки у виставках у Мистецькому Арсеналі, музиці чи популярному одязі на рейвах. Мені здається, це більше відчуття втраченої свободи та втрачених можливостей, в тому числі й для незалежності.

Я повернувся в Україну, хоч міг мати класний соцпакет десь у Швеції, отримувати чудову зарплату. Але я дуже хочу допомогти реалізувати потенціал моєї України. Спостерігаючи за Литвою і Латвією, мене завжди хвилювало питання — що ж Україна робить не так? І що потрібно зробити? А відповідь досить легка — не вигадувати велосипед, а проводити ті реформи, які реалізували інші східноєвропейські країни. І мені здається, що я потрібен Україні, щоб допомогти на цьому шляху.

Моє святкування незалежності країни починалося з Дня прапора. У моєму рідному місті Світловодську є Кременчуцька ГЕС. У дев'ятому класі ми з подругами одягли синьо-жовте й пішли на той великий міст. У нас досі є фотографія, як ми, маленькі дівчатка, стоїмо з прапором 23 серпня. Тоді це був прояв громадянської позиції, особливо в Центральній Україні, яка нерідко досить пасивна.

Левко Лук'яненко — рок-зірка для мене. Його книга «Національна ідея і національна воля» мала сильний вплив на становлення мене як українки. У ній йдеться про те, чому ми не схожі на східних чи західних сусідів, а є незалежною нацією. У школі вона здавалася складною для розуміння, але я прочитала її дуже швидко. Коли через кілька років я побачила Левка Лук'яненка на лекції в університеті, то розплакалася, бо це та людина, яка зробила мене патріоткою України.

Держава не виконає всі твої бажання. Ти повинен сам продукувати запити, що тебе не влаштовує, аби країна рухалася вперед. Працюючи в українському представництві міжнародної антикорупційної організації Transparency International, я маю шанс бути частиною руху боротьби. Насамперед, я роблю це для себе, для рідних і близьких, а не для того, щоб поставити собі зірочку за активність. Можливо, це егоїстично, але це зміна всієї країни.

Як регіональний координатор ТІ Україна я бачу, що дедалі менше проактивних людей бажають виїжджати в столицю. Люди можуть поїхати навчатися, але повертаються додому, щоб зробити своє місто кращим. Сподіваюся, що далі люди будуть активніші й не чекатимуть вказівок зі столиці, що треба змінювати і змінюватися.

Коли я відчуваю, що щось не працює або йде не так швидко, то згадую плакат часів Революції Гідності «Я – крапля в океані». Колись мені казали: «Чому ти не береш пластикові пакети? Нащо ти це робиш? Що зміниться?». Але минуло п'ять років, і зараз це популярно на глобальному рівні. Ніколи не чекай, а проявляй свою позицію. Бо активізм — це не про кричання з плакатами. Це про розв'язання проблем. Спільна риса українців — це гумор і самоіронія. Ми найгірше можемо перевести в сміх. Але цю рису складно пояснити будь-кому з-за кордону.

Україна стає такою ж по віку, як і я, з тими ж молодечими випалами, сльозами, часом образами, невизначеністю, куди справді хочеться рухатися. Часто я відчуваю на собі, якою Україна є і як розвивається.

Моя внутрішня незалежність — це коли я показую батькам інші варіанти. Це приємний момент дорослішання і становлення незалежної думки. Коли ти можеш ідентифікувати себе та почуваєшся в гармонії. Коли ти є не просто українкою, активісткою, а Галинкою Скальською.

Ніколи не ставила питання, навіщо я Україні. Я і є частина України. Хоч чотири роки я прожила у Литві та часто буваю за кордоном. Я щаслива тут, з рідними людьми в одному потоці.

Вперше я почала розуміти, що таке День Незалежності під час мого чотирирічного навчання у Литві. У гуртожитку студенти мали традицію — відзначати свої національні свята.Там уперше я святкувала День Незалежності — разом з іноземцями. Я привозила з дому смаколики, сало, хтось іще — соління, разом з дівчатами ми ліпили вареники, одягали вишиванки, співали українські пісні.

За кордоном більше відчуття, що в тебе є твоя Україна, країна — звідки ти походиш. Мова, люди, валюта, музика – це щось твоє рідне, чим ти можеш поділитись з кимось, це те що тебе відрізняє і дає відчуття Батьківщини.

Пам'ятаю під час Помаранчевої революції своє перше відчуття співпричетності до людей, які прагнуть змін, і впевненість, що ці зміни будуть. Це змінило мій світ.

Під час Революції Гідності в Кропивницькому одного разу «тітушки» напали на місцевий Майдан і вдарили чоловіка гумовим молотком по голові. Ми разом з медиками надали йому допомогу. Потім з батьками запропонували відвезти його в лікарню. Чоловік сказав, що потрібен тут, одягнув шапку і пішов. 20 лютого Віктор Чміленко загинув у Києві від кулі снайпера. Так я зрозуміла, що кожна людина впливає на перебіг історії.

Мій вплив на перебіг історії видається незначним і опосередкованим. Пам'ятаю, як під час конференції YES (Ялтинської Європейської стратегії) президент, генпрокурор і прем'єр переконували, що Антикорупційний суд нам не потрібен, що будуть створені антикорупційні палати при всіх судах. А ми продовжували працювати, спілкуватися з міжнародними лідерами, ходити на зустрічі та аргументували протилежну позицію. І за два тижні Вищий антикорупційний суд почне приймати справи щодо топ-корупціонерів…

Я хочу вивчити досвід країн, найбільш комфортних для життя і з високим показником рівня щастя. Мені цікаво, чим Україна від них відрізняється. Це мій спосіб зрозуміти, як я ще можу вплинути на те, щоб моя держава стала сильною та конкурентоспроможною. Я думаю, що боротьба з корупцією є одним з ключових пріоритетів у цих змінах. Тут точно я можу бути корисною.

Ми перестали говорити вголос, а хтось і зовсім забув, про те, що ми в стані війни. Я хочу, щоб наступний День Незалежності ми зустріли у вільній країні, на чию гідність і незалежність ніхто не посягає.

Незалежність для мене — щось невловиме. Але її можна відчути. Це люди, це почуття гідності та любові, це те, що формує нашу національну ідею. Зараз Україна змінюється, і я відчуваю свою причетність до цих змін, до становлення незалежної держави.